Навчально-виховний комплекс "дошкільний навчальний заклад-загальноосвітня школа І ступеня" №10

Чому помилка для дитини – це круто?

Одне з правил НУШ – право дитини на помилку, адже вона елемент навчання. Але як змінити ставлення батьків, дітей і вчителів до помилок, похибок і невдач. Журналістка “Нової української школи” дізнавалася, як навчити дітей, що без помилок немає розвитку, і як батькам позбутися страху і зрозуміти, що помилки – це нормально, природно і навіть корисно.

“Дуже добра послідовність – спочатку батькам. Починаємо завжди з себе”, – каже психотерапевт Софія Гордієнко. – “Батьків теж любили умовною любов’ю за щось і шпиняли, коли вони не відповідали очікуванням. Тому варто почати з поблажливішого ставлення до себе і своїх слабкостей. Не вимагати від себе забагато, не розпікати себе за помилку, а поспівчувати, сказати те, що сказали би другу: “Мені прикро, що так сталось. Тобі, мабуть, нелегко. Давай заварю тобі чаю”. Тоді і дитина навчиться цього.

Варто говорити з дітьми про ваше долання труднощів. Якщо вони бачать, що батьки зазнали поразки, але вижили, то будуть знати, що поразка в завданні не означає поразки як особистості”.

Дитячий і сімейний психолог Світлана Ройз нагадує, як важливо пам’ятати одну фразу: “Будьте уважними, коли говорите з дітьми. Те, що ви їм кажете, може статиїхнім внутрішнім голосом”. І цей голос може прорости “внутрішнім критиком”, який знецінює, позбавляє сил, або, навпаки,  голосом підтримки і рішучості.

“На зустрічах з дорослими я запитую: “Коли у вас щось не виходить, що ви собі зазвичай говорите? Руки діряві, нездара, знову те ж саме…”. І лише одиниці запевнюють себе – нічого страшного, обов’язково вийде згодом. І саме ці одиниці відчувають себе щасливішими і збалансованішими”.

Для багатьох дітей, за словами Світлани Ройз, як і для багатьох дорослих, програш у грі – це не просто про гру, а про втрату свого місця. Тому вони так часто обурюються. “Я запитую: “Що станеться, якщо ви припуститеся помилки? – Я програю. – А до чого це призведе? – Я підведу, не виправдаю очікувань. Виникає переконання: мене не будуть любити, від мене відмовляться, я залишусь один/одна”.

Головне – дати собі право на неідеальність. Постійна гонитва за ідеальним результатом – це велетенська напруга, яка може призвести до неврозу. Тому часто, саме для того, щоб заглушити голоси внутрішніх критиків і хоч на трохи розслабитися, люди обирають залежності.

“Кожній дитині важливо відчувати своє місце в родині, у любові. Заради любові батьків дитина готова на все. Любов батьків для дітей не завжди очевидна. Це лише нам здається, що діти впевнені в нашій любові. Інколи дитина неусвідомлено вирішує домогтися любові батьків “обхідним шляхом”. Тобто, якщо я буду найкращим і досконалим, якщо ви будете пишатися мною – значить ви будете любити мене”.

Діти, які ростуть з переконанням “що б не сталося, мене любитимуть” – досягають більшого. Діти, які відчувають близькість з батьками напряму, не заслуговуючи її, у майбутньому будуватимуть міцні близькі стосунки. Завдяки батьківській підтримці в дитини зміцнюється навичка “самопідтримки”.

Варто транслювати послання, що кожна дитина неповторна, має свою унікальність, свої здібності, – переконаний дитячий і підлітковий психіатр Олег Романчук“Один з психологічних міфів – що добре мати високу самооцінку. Тоді про людину кажуть – вона психологічно здорова. Але здоров’я – це не висока самооцінка, а безумовне прийняття себе та інших. Тоді ти чесний і критичний з собою, але приймаєш себе таким, який є, віриш у себе і підтримуєш. Тоді ти можеш вчитися помилятися, вчитися на помилках, іти далі. Але в тебе є відчуття гідності.

А коли твоя самооцінка міряється лише тим, що ти досягнув у порівнянні з іншими, вона умовна. Це не дає тобі радості від самореалізації, бо радість тобі приносять лише медалі, а не чиста радість – робити те, що подобається”.

УСПІХ – НЕ ГОЛОВНЕ

Настирне бажання батьків бачити свою дитину успішною в майбутньому часто продиктоване їхнім страхом, що дитина буде гіршою за інших. За словами Софії Гордієнко, якщо глибше поспілкуватись з такими батьками, то вони зізнаються, що самі постійно порівнюють себе з іншими.

“І в цьому страшно не те, що батьки вкладають час, зусилля і гроші в те, щоб діти ходили на всілякі гуртки і гарно вчилися в школі. Страшно те, що вони не вірять, що їхня дитина без додаткових занять, репетиторів і зусиль дасть собі раду сама. Тобто, насправді, вони в дитину не вірять. І в те, що життя дає такі можливості, про які батьки навіть не здогадуються, вони теж не вірять”. Часом діти чують надто багато порад від батьків, але недостатньо підтримки.

Психотерапевт Катерина Данилевська каже, що інколи багато часу і енергії дитина до підліткового віку витрачає на не свої бажання. Потім, коли виростає і може сказати батькам “ні”, їй уже нічого не цікаво.

Я бачу, наскільки інтенсивно батьки намагаються задіяти дитину в усіх можливих гуртках. І якщо є хоч мінімальна згода від дитини, батьки будуть її туди возити. Дитині дуже важко відмовити батькам. Маркери “подобається/не подобається” відвідувати гуртки і секції є, але питання, чи батьки готові їх бачити. Дитина може втратити розуміння, що їй подобається. Коли питаєш підлітка: “Чим тобі подобається займатися?”, – він відповідає – нічим. Бо до цього весь час йому вказували, чим займатися.

Тобто батьки заповнюють нішу власного спілкування – гуртками, секціями, факультативами… є кількість, а немає якості. Батьки просто поставили галочку. Внутрішнє відчуття себе, того, що мене люблять і я люблю – важливіше, ніж успіх”.

Важливо також, як батьки реагують на маленькі помилки дитини – особливо в молодшому віці. “Якщо за дрібницю батьки насварили дитину або навіть поглядом негативно оцінили збудований малюком пісочний замок, у дитини опускаються руки. І на таких дрібницях дитина цей стан (я нездара) зафіксовує надовго. Подекуди на все життя. Потім, беручись за будь-які інші справи, у разі найменшого натяку, що щось не так, у неї буде проявлятися стан, який вона вивчила напочатку”.

 

Джерело  http://nus.org.ua/articles/chomu-pomylky-tse-kruto-a-nevdachi-mozhut-pryvesty-do-uspihu/